Я стояла, ніби паралізована, не в змозі ні кроку ступити, ні крикнути. Маленька істота повзла все ближче до моїх ніг, залишаючи після себе тонку, майже непомітну слизьку доріжку, що мерехтіла на світлі лампи. Кожен її шурхіт — наче стук кігтів по склу — змушував мене здригатися.

Я різко відскочила назад, спіткнувшись об килим, і воно миттєво зупинилося. Здавалося, воно відчувало мою паніку, уважно спостерігало своїми непропорційно великими очима. Ці очі були чорні, як безодня, і відбивали світло лампи, наче маленькі дзеркала, в яких я побачила власний страх. У той момент мене охопило дивне, майже тваринне відчуття: ця істота вивчає мене так само, як і я її.

Я спробувала дотягнутися до телефону на столі, але рука тремтіла так, що я майже його впустила. Мить — і я зрозуміла: воно реагує на мої рухи. Чим швидше я рухала руками, тим швидше воно підповзало. Серце билося ще сильніше. Я вже хотіла закричати, але голос наче застряг у горлі.

Я згадала, що на кухні залишила банку з водою. Тривожно, майже наосліп, я нахилилася за нею. Істота, наче відчула намір, різко дернулася і стрибнула з підлоги з неймовірною швидкістю. Я затамувала подих, застигла на місці, і воно теж завмерло. У кімнаті запанувала тиша, яку було чути як грім.

І тут сталося те, що остаточно вибило мене з колії: маленька тварина раптом почала видавати звук. Спочатку це був тихий шиплячий писк, майже непомітний, але поступово він ставав гучнішим, перетворюючись на скрегіт, схожий на щось середнє між металевим скрипом і хрустом сухого гілля. Я стояла, затамувавши подих, і відчувала, як холод пробирає мене до кісток.

Миті розтягнулися у вічність, і я зрозуміла: це не іграшка і не рослина. Це щось живе. Щось, що, можливо, ніколи не належало цьому світу. У паніці я різко махнула рукою, сподіваючись відлякати істоту, але воно лише на мить відскочило, а потім з жахливою швидкістю піднялося на стіну, наче павук-гігант із нічного кошмару.

Я стрибнула назад, серце майже вирвалося з грудей, і в той момент прозвучав слабкий клац. Світло лампи мигнуло, і на мить я побачила, як істота зникла в тіні кімнати. Темрява наче проковтнула її.

Але страх не відпускав. Я знала, що воно десь поруч. Я почула легкі шурхоти — то під шафою, то за диваном. Здавалося, кожен предмет у кімнаті ожив, кожен рух тіні був підозрілим. Я вже не могла думати логічно, мій розум метався між панікою і відчайдушною спробою знайти пояснення.

Через кілька годин, коли тремтіння в руках трохи вщухло, я зібралася з силами і оглянула кімнату при світлі ліхтарика. Нічого не було. Ні слідів, ні блискучої доріжки, ні шипів. Немов цієї дивної істоти тут ніколи й не було.

Але коли я повернулася до вікна, на підвіконні лежала маленька, яскраво-зелена фігурка, така ж, як та, що я бачила на підлозі. І я зрозуміла: це не випадковість. Воно залишило мені знак. Знак того, що воно все ще тут. Що воно спостерігає. І що моє життя відтепер ніколи не буде колишнім.

Кожного разу, заходячи до кімнати, я відчуваю легкий шурхіт, чую ледь помітний шепіт. Іноді мені здається, що по підлозі хтось повзе, залишаючи тонку доріжку, яку я не бачу. І кожного разу, коли я нахиляюся, щоб перевірити, я ловлю погляд цих величезних, бездонних очей, які стежать за мною, вивчають мене, наче я тепер стала частиною їхнього дивного, чужого світу.

Може, це просто моя фантазія. Але серце підказує: ні. Ця істота існує. І одного дня, я знаю, воно повернеться.