Анна повільно підняла очі, і в них спалахнуло щось, здатне змусити тремтіти навіть найдосвідченішого офіцера. Це була не просто рішучість — це був гнів, народжений із болю та несправедливості, гнів тих, хто занадто довго мовчав, спостерігаючи, як люди гинуть не на полі бою, а від байдужості тих, хто повинен їх захищати.

— Ти справді думаєш, що я боюся тебе? — промовила вона тихо, але з крижаною ясністю. — Я знаю, хто ти, капітане. І твої погрози тут не працюють.

Капітан відступив, наче його вдарив електричний розряд. Його пальці стискали комір Анни, але вона не відступила. Її обличчя було спокійне, але під цим спокоєм вирувала буря, яку він ще не усвідомлював.

— Що ти говориш? — гаркнув він, намагаючись відновити контроль. — Я командую цією ротою!

— Ти керуєш хаосом і байдужістю, — різко відповіла Анна. — Твої солдати тут гинуть повільною смертю. Ти думаєш, що це війна? Ні, капітане. Це злочин проти людей, яких ти повинен був захищати.

У цей момент один із солдатів, який до того сидів у кутку з порожнім поглядом, повільно підвівся. Його руки тремтіли, а очі були наповнені слізьми, які він стримував кілька днів.

— Вона права… — видихнув він майже пошепки. — Ми тут гинемо, і ніхто нас не бачить.

Слова солдата відлунювали в казармі. Інші теж почали шепотіти. Спершу тихо, обережно, ніби боячись, що це сон. Потім голоси ставали голоснішими, впевненішими, сповненими гарячої щирості.

Капітан відчув, як його авторитет руйнується під ногами. Він хотів крикнути, наказати, залякати — але Анна не дала йому жодного шансу. Крок за кроком вона йшла вперед, а її погляд зустрічався з кожним солдатом, наче кидаючи виклик усім їхнім страхам, стражданням та приниженням.

— Сьогодні я не дозволю вам мовчати, — сказала вона. — Ніхто більше не повинен страждати через цю несправедливість. Завтра ви будете жити інакше. Ви будете отримувати нормальне харчування, пристойну форму і, найголовніше — повагу, на яку заслуговуєте.

І тоді сталося те, чого ніхто не очікував. Солдати почали аплодувати. Спершу тихо, обережно, наче боячись прокинутися від сну. Потім голосніше, упевнено, щиро. Казарма, наповнена відчаєм і смородом, перетворилася на місце, де вперше за довгі місяці пролунали голоси надії.

Капітан стояв із кам’яним обличчям. Він зрозумів, що влада, якою так пишався, вислизає з його рук. Він хотів кричати, погрожувати, наказувати — але зрозумів, що це вже марно. У той момент він усвідомив, що Анна — не проста жінка. Вона — сила, перед якою руйнуються стіни, сила, здатна змінити все.

Анна вийшла з казарми, але її серце все ще билося в унісон із ротою. Кожен її крок був кроком до змін. Надворі дощ барабанив по плечах, змиваючи втому, бруд і страх, залишаючи лише чисту рішучість. Вона знала: битва тільки починається, але вперше за довгі місяці в цих стінах спалахнула іскра надії, яку неможливо загасити.

І капітан це відчув. Він відчув страх, якого ніколи раніше не відчував — страх перед правдою і перед силою, яку він не може контролювати.

Того дня рота змінилася назавжди. Солдати вперше підняли голови, а Анна стала символом того, що навіть у найтемніших казармах може засяяти світло. Але найстрашніше для капітана було не втрата авторитету, а розуміння того, що він більше ніколи не зможе змусити замовкнути тих, хто стоїть за правду.