Спершу мені здалося, що воно просто бавиться, дозволяє течії нести себе. Але, підійшовши ближче, я завмер. Маленьке тільце було нерухомим.
«Мабуть, утонуло…» – тихо мовив я, простягнувши руку, щоб дістати його з води.

Я обережно підняв ведмежатко. Трохи потряс, сподіваючись на будь-яку реакцію… але марно. Воно виглядало повністю бездиханним.

І саме в цю мить сталося дещо таке, від чого в мене похолола кров.

У тиші раптом пролунав слабкий, майже непомітний писк — такий тихий, ніби хтось намагався кричати з-під води. Я застиг. Тільце ведмежати ледь здригнулося, а очі на секунду розплющилися. І в цьому короткому погляді я побачив щось, що важко описати словами.

Це був не погляд тварини. Там було стільки болю, страху й дивної, майже людської тривоги, що я мимоволі відступив на крок. Вода позаду раптом пішла хвилями, ніби в її глибині щось прокидалося. Гілки дерев над головою затремтіли, хоча не віяв жоден вітерець.

А писк… він уже не здавався звичайним звуком маленького звіра. У ньому ніби звучала прохальна нота, спроба вимовити слова. Звук пробирався просто в голову, викликаючи паніку й незрозуміле відчуття загрози.

Не знаючи, що робити, я заніс ведмежатко додому. Але щойно я переступив поріг, знову почув голос. Тепер чітко, виразно: «Допоможи… відпусти…»

Мене скував холодний жах. Я не міг збагнути, як настільки мале створіння здатне видавати щось подібне на людські слова. І тут ведмежа раптом пронизливо скрикнуло — гучно, неприродно, так, що звук відбився від стін. Я впустив його на підлогу.

І тоді почалося справжнє пекло.

Його маленьке тіло почало змінюватися. Шерсть потемніла, очі збільшилися до майже нереальних розмірів, а з мордочки виглянули гострі, неприродні кігтики. Холод, мов живий, обхопив мене з усіх боків. Це вже не було ведмежа. Це було щось інше. Створіння, яке не мало з’явитися в нашому світі.

Я кинувся до дверей, але вони не відчинилися. Дім скрипів, стіни потріскували, світло мерехтіло, ніби саме місце противилося моєму втечі. Створіння дивилося на мене з темною, незрозумілою цікавістю, а його писк перейшов у низьке, хижо-вимогливе виття.

І тоді я зрозумів: це не випадковість.
Щось у річці — давнє, темне, зловісне — вибрало мене.
Ведмежатко було лише попередженням.

Наступного ранку воно зникло. На підлозі лишився тільки маленький мокрий слід лапки та крапля темної води, яка виглядала майже чорної навіть під сонячним світлом.

Але страх… страх залишився. Він оселився всередині мене, дихав разом зі мною, нагадуючи, що інколи найбільш невинні речі можуть стати початком справжнього жаху.