Так. Це була я.

Така ж зачіска, як у мене була три роки тому, коли ми тільки познайомилися з моїм майбутнім чоловіком. Ті самі сережки-крапельки, які я тоді носила щодня. Та сама сукня, про яку я майже забула — світла, літня, з дрібними блакитними квітами.

Під фотографією — її ім’я. Ім’я його першої дружини.
І дата смерті.
Два роки тому.

Д в а.
Р о к и.
Т о м у.

Але ж я… я була жива.

У мене підкосилися ноги. У вухах зашуміло. Я намагалася переконати себе, що помилилася, що це просто збіг, що пам’ять зіграла зі мною злий жарт. Але ні — це була я. Абсолютно точно.

Спочатку я подумала, що це якась жахлива витівка, чийсь хворобливий гумор. Але потім побачила ще дещо: маленьку табличку, прикручену збоку, трохи нижче основної плити. На ній було вигравірувано:

“Наш ангел. Ти завжди з нами.”

З нами.
Не «з ним».
А саме з нами.

Наче мене оплакували… обоє.

Я не розуміла нічого. Чому на могилі його першої дружини — моє фото? Чому дата її смерті збігається з часом, коли ми познайомилися? Чому він так панікував, коли я казала, що хочу прийти сюди?

Я стояла, мов статуя, намагаючись дихати. Але повітря стало густим, липким, ніби туман підіймався зсередини й душив мене з горла.

І раптом позаду почулися кроки.

Важкі. Повільні.
Такі, як у фільмах жахів — коли ти заздалегідь знаєш, що обертатися не можна.

Але я все ж обернулася.

Він.

Мій чоловік.
Точніше… чоловік, з яким я жила й якому довіряла більше, ніж собі.

Він стояв за два метри від мене й дивився не на мене — на могилу. На ту саму плиту. На мою фотографію. І в його очах не було ані здивування, ані розгубленості.

Тільки… щось схоже на образу.

— Ти не повинна була сюди приходити, — сказав він тихо.

Не крик. Не докір.
Спокійний, до мурашок тихий голос, за яким ховалося щось дуже темне.

— Що… що це… означає? — прошепотіла я, вказуючи на своє обличчя на мармурі. — Хто… вона?..

Він зробив крок ближче.

— Я знав, що ти не витримаєш. Ти занадто допитлива. Я сподівався, що ти послухаєшся.

— Це… я? Чому тут… моя фотографія?! — закричала я. Паніка прорвалася раптово й боляче.

Він опустив погляд, ніби соромлячись.

— Пробач. Мені було важко. Після її смерті я пообіцяв собі, що ніколи більше не прив’яжусь. Але коли з’явилася ти… така схожа… така ж ніжна, така ж тепла… — він підняв очі, і я вперше побачила, як змінюється його обличчя. — Мені довелося зробити так, щоб вона ніколи не зникла остаточно.

— Що ти зробив?! — у мене пересохло в роті від жаху.

І тоді він сказав те, що досі дзвенить у моїх вухах:

— Ти не заміна. Ти — її продовження.

З цими словами він підійшов зовсім близько. Я відступала, поки не вдарилася спиною об холодний мармур — з власним зображенням.

— Ти мала зрозуміти, — прошепотів він. — Я вибрав тебе саме тому, що ти… вона. Друге життя. І я не дозволю втратити тебе також.

Він підняв руку — я рвонула назад. І тільки тоді я помітила, що за його спиною — букет. Такий самий, який він колись приносив на її могилу.

— Навіщо ти… поклав це? — прошепотіла я тремтячим голосом.

— Не для неї. — Він усміхнувся. — Для тебе.

У мене похолола кров.
У ту мить я зрозуміла головне: він ніколи не ховав її. Він відродив її — у мені. Примусово. Хворобливо. Жахливо.

І я, стоячи біля власної «могили», раптом усвідомила: якщо я не втечу зараз…
то наступною датою, вирізаною на мармурі, стане сьогоднішня.