Ведучий промовляв урочисті слова, які ще місяць тому здавалися мені казковими. А сьогодні вони звучали так, ніби долітали здалеку, крізь шепіт гостей, їхні недоговорені думки, що висіли в повітрі важче за будь-які слова.

Вони не дивилися на нас як на пару.
Вони дивилися на мене, оцінюючи, жаліючи, засуджуючи.

А я жодного разу не пожалкувала про свій вибір.
Бо я хотіла його — справжнього, рідного, навіть після того, як життя так жорстоко змінило його шлях.

Він узяв мене за руку. Його пальці були теплими, але я відчула, як у них схована напруга — незвична, майже тривожна. Він стискав мою долоню ніби боявся, що я зникну, що відступлю перед тиском світу.

І це боліло більше, ніж будь-які чужі погляди.

— Ти готова? — тихо спитав він, ледь всміхаючись, так само ніжно, як колись у наші найщасливіші дні.

— Завжди, — відповіла я.

Гості підвелися. Мелодія стала м’якою, зворушливою. І саме тоді я помітила його подих — різкий, уривчастий. Його обличчя було надто блідим, а на чолі виступили дрібні краплі поту.

Я нахилилася до нього.

— Тобі зле?

Він хотів щось сказати, але не встиг. Його рука раптом звільнилася з моєї.
І сталося те, що ніхто в цьому залі не міг навіть уявити.

Він міцно вперся руками в підлокітники інвалідного візка.
І почав підводитися.

Спершу я подумала, що це просто порив. Але ні.
Він справді підводився. Повільно. Через біль, що читався в кожному напруженому м’язі. Його зуби були щільно зціплені, а погляд спрямований лише вперед.

— Любий… що ти робиш? — прошепотіла я майже без голосу. — Ти ж…

Але він уже стояв.
Невпевнено, хитко, але стояв.

У залі почувся здивований шум. Хтось затулив рота руками, у декого округлилися очі. Музика не зупинилася, і це лише підкреслило нереальність того, що відбувалося.

Він стояв переді мною.
Так, як не стояв більше року.

І дивився на мене так, наче в його погляді зійшлися всі наші спогади, страхи, надії.

— Я… не міг… — видихнув він, важко вдихаючи. — Не міг сидячи обіцяти тобі життя. Хоч на мить… хотів постояти перед тобою, як колись.

Моє серце стислося.
Сльози запекли очі.

Я бачила, як йому важко, як кожен рух дається ціною болю.
Але бачила й більше — його силу. Його любов. Його неймовірне бажання подарувати мені цю мить.

І тоді він зробив крок.

Крихітний.
Невпевнений.
Та все ж крок.

Серед гостей встановилася тиша. Така глибока, що стояла б, здавалось, навіть якби музика зупинилася.

Він ішов до мене.
Крок за кроком.
Наче долав невидиму стіну між минулим і теперішнім.

Коли він нарешті дістався до мене, його ноги підкосилися, і я підхопила його, обійнявши так міцно, ніби могла втримати його всупереч усьому світу. Він тремтів, був майже знесилений, але очі його світилися теплом, яке я не бачила з дня аварії.

— Я люблю тебе, — прошепотів він. — Дякую, що залишилася. Що бачиш у мені людину… а не втрату.

Сльози котилися моїми щоками.

— Ти — моя людина. І мені не треба, щоб ти ходив. Мені треба, щоб ти був поруч.

І в цей момент сталося ще одне диво.
Я побачила, як обличчя гостей змінилися.
Погляди, повні жалю, зникли.
Їхнє співчуття тихо розтануло.

Замість нього з’явилася повага.

Він знову сів у крісло — виснажений, блідий, але щасливий так, як я не бачила давно.

І я зрозуміла: з цієї хвилини наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Бо любов не потребує ніг, щоб рухатися вперед.
Вона сама знаходить шлях там, де інші бачать лише стіну.
Вона піднімає навіть тоді, коли сили закінчилися.

І того дня, серед численних здивованих поглядів, ми зрозуміли:
разом ми зможемо все.