Зазвичай я не перетворював цю дату на щось велике — кілька вітань, тиха вечеря, максимум кав’ярня з парою друзів. Але цього року все було інакше.
Я прагнув тепла, щирої розмови, присутності тих, кого вважав найближчими.

Тому вирішив влаштувати святкування вдома. Зранку до вечора я готував страви, які всі вони любили, купив хороше вино, накрив стіл, запалив свічки. У квартирі стояла затишна атмосфера, пахло випічкою та смаженим м’ясом. Я радів уперше за довгий час. Запросив їх на шосту.

О шостій я вже стояв біля вікна й виглядав їх. Чекав, що ось-ось пролунає дзвінок у двері. Але під’їзд мовчав.
«Напевно, запізнюються», — заспокоював я себе. Хтось із них завжди приходив пізніше.

Минуло тридцять хвилин. Потім година.
Я перевірив телефон — жодної звістки. Жодного пояснення.

Пишу в наш спільний чат:
«Ви де?»

Нуль реакції. Таке мовчання, ніби я ніколи їм і не писав.

Я почав телефонувати кожному окремо. Один за одним. І всі — без відповіді. Я сидів за акуратно сервірованим столом і відчував, як із кожною хвилиною всередині росте холод. Те, що зранку було святом, раптом перетворилося на гірку самотність.

Близько дев’ятої вечора я змирився. Почав повільно прибирати страви, ніби це могло заглушити відчуття пустоти. І саме тоді телефон знову завібрував.

Я сподівався побачити хоч якесь пояснення. Але це була не їхня відповідь.

Це була… сповіщення з соцмережі.

Я відкрив його — і мене наче морозом обдало.

На фото — мої «друзі».
Усі.
Разом.
За святковим столом. У чужій квартирі.

Посміхаються, тримають келихи, а позаду — кульки та гірлянди.
Підпис під фото:

«Святкуємо у Тимура! Справжні 35 — справжня вечірка!»

Тимур…
Людина, з якою ми посварилися кілька місяців тому, і яка після того просто зникла з мого життя. Заблокував мене всюди, не вітався, переходив на інший бік вулиці.

Я продовжив гортати сторіс — і тоді побачив те, що добило мене остаточно.

Гучний сміх. Тости. Відео за відео. А між ними — фрази, які пропалили мене, ніби жаром:

— «Головне — ніхто йому не пишіть, домовилися?»
— «Не хочу знову сидіти в його тиші.»
— «У Тимура атмосфера краща, він хоч веселий.»
— «Лиш би він не прийшов, бо тоді все піде шкереберть.»

Сміх. Довгий, щирий, образливий.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб наважитися написати Артему — людині, якій я довіряв найбільше.

«Чому ви не прийшли?»

Відповідь була короткою, сухою, майже байдужою:
«Ти останнім часом якийсь… замкнений. У Тимура веселіше. Ми вирішили, що так буде краще. Не сприймай близько до серця — таке буває.»

«Таке буває.»
П’ять років дружби — і все пояснення в двох словах.

А потім мені написав і сам Тимур.

«Ну що, вже бачив? Не сердься. Компанії змінюються, люди теж. Вечір був чудовим. Добре, що ти не прийшов — так було спокійніше.»

У той момент у мені щось остаточно зламалося.

Не залишилося ні образи, ні гніву.
Лише глуха, важка порожнеча.

Я сидів серед холодних страв, напівзгаслих свічок і зруйнованих очікувань і раптом усвідомив:

Інколи день народження — це не свято.
Це правда, яку ти не хочеш почути.
Правда про те, кому ти був потрібен…
і кому більше не потрібен зовсім.