Вона тримала сумку в одній руці і одягнена була так, ніби щойно вийшла з роботи, а її обличчя виражало неприступну рішучість. Еван стискав мамину руку і дивився на мене з обережною цікавістю — він ще не розумів усієї напруженості моменту, але відчував тривогу в голосі матері.

Я стояла на порозі, намагаючись зібрати слова, але вони зупинялися десь у горлі. Звичайно, ми давно не бачилися, але я не очікувала такого холодного прийому. Вчорашні дрібні суперечки між нами здавалися дитячими порівняно з тим, що зараз відчувалося в повітрі.

«Я… я не знала, що ти приїдеш сьогодні», — нарешті сказала я тихо, намагаючись не підвищувати голос.

Ліла не дивилася мені в очі. Вона повільно пройшла всередину, залишивши мене стояти на порозі, ніби оцінюючи мою реакцію. Еван мовчки слідував за нею, іноді піднімаючи погляд на мене, шукаючи сигнал безпеки від дорослого.

Квартира, яку я звикла називати своїм особистим простором, раптом здалася тісною і чужою. Холодні стіни, знайомі меблі — усе це здавалося наповненим чужими емоціями та напругою.

«Ми залишимося ненадовго», — сказала Ліла коротко, ніби пояснювала правила гри, які я ще не зрозуміла.

Я кивнула, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Я розуміла, що цей візит змінить наші відносини — і, можливо, вже не так просто повернути теплоту та довіру, яка колись існувала між нами.

Еван тим часом тихо сидів на дивані, обережно граючись іграшкою, яка вже давно лежала тут, і його дитяча присутність трохи пом’якшувала напруженість моменту. Але я знала, що надалі доведеться шукати слова і шляхи, щоб виправдати минуле та побудувати нові взаємини.

Цей день обіцяв бути довгим, складним і сповненим тихої боротьби за розуміння і прощення. І я вже готова була зробити перший крок.