Сукня, яку мама шила мені власноруч, лежала порвана на підлозі. Кожен шматочок тканини, кожен шов нагадували про її ніжні руки, її терпіння і турботу. Мені хотілося кричати, плакати, обіймати її уявно, але замість цього я стояла нерухомо, відчуваючи холод у грудях і гнів, який стискав серце.

Бабуся, стара і мудра жінка, стояла поруч, тримаючи мене за руку, але я навіть не дивилася на неї. В моїй голові вирували думки: «Хто це зробив? Як можна так жорстоко знищити те, що створено з любов’ю?».

Я пригадала, як мама працювала над сукнею вечорами, тримаючи мене за руку, коли я засинала, і як вона тихо шепотіла: «Ти заслуговуєш сяяти». Ті слова тепер лунали в моїй пам’яті, немов крик душі, яка просила не здаватися.

Я зібрала порвану тканину і відчула, як усередині мене прокидається рішучість. Ця сукня — не просто одяг, це символ маминого тепла, її любові і віри в мене. І ніхто не має права зруйнувати те, що створено з серця.

Я взяла голку і нитку, сіла за стіл і почала відновлювати кожен шов. Кожен стібок був мов молитва до мами: «Я зроблю все, щоб твої старання не пропали дарма». Відчуття сили і відповідальності зростало з кожною хвилиною, і навіть сльози, що котилися по щоках, не могли зупинити мене.

Ця ніч перетворилася на ніч боротьби, пам’яті та відданості. Я не просто відновлювала сукню — я відновлювала зв’язок з мамою, її дух, її любов. І коли нарешті останній шов був завершений, я знала: вона пишалася б мною.

Я підвелася, тримаючи відновлену сукню в руках, і відчула, як у серці з’явився спокій. Бо тепер любов мами жила в мені і в цій сукні, а ніхто і ніколи не зміг би її забрати.

Це був початок моєї сили — сили жити, боротися і берегти те, що дорого серцю.