Він стояв переді мною, і я відчула, як час завмер. Його обличчя стало неприродно блідим, а очі втратили той блиск, що завжди притаманний людині, яка звикла контролювати все навколо. Було відчуття, ніби весь його внутрішній світ зник в одну секунду, залишивши лише порожнечу.

Я пам’ятаю цей момент точно: він відкрив рот, але слова застрягли десь у горлі. Його руки тремтіли, а плечі опустилися, мов хтось різко зняв вантаж із його тіла. Кожен рух здавався відлунням колишньої сили, якої тепер немає.

Я не могла відвести погляд. Він виглядав так, ніби саме щось невидиме забрало з нього все життя — усі спогади, емоції, енергію. Людина, яка ще хвилину тому була повна рішучості та владності, тепер стояла переді мною, безпорадна і беззахисна.

Навколо все було тихо. Навіть повітря, здавалося, завмерло, очікуючи того, що трапиться далі. Я відчувала дивний тремтливий страх: чи це кінець, чи лише перерва у житті, що колись було?

Він намагався промовити щось, але слова зірвалися на півслові. Його погляд шукав опору, і я зрозуміла — навіть сильні люди іноді стикаються з моментами, коли все їхнє життя ніби випаровується, залишаючи лише тишу й порожнечу.

І я стояла поруч, бо іншого вибору не було. Бути свідком того, як людина в одну мить стає тінню самого себе, страшніше, ніж будь-які слова могли б передати.

Хвилини тягнулися вічністю, і я знала: те, що сталося зараз, змінить його назавжди. Його світ вже ніколи не буде таким, як раніше.