Я бігла за ним, не відчуваючи ані холоду, ані болю в ногах. Повітря різало легені, але я не зупинялася. Світ навколо злився в розмиту смугу кольорів і тіней, і єдине, що мало значення, — це його силует попереду, який раз у раз зникав за поворотами. Я не знала, куди він мене веде, але була впевнена: зупинитися — означало зрадити щось дуже важливе.

Земля під ногами була нерівною, слизькою, та я бігла, ніби тіло раптом забуло про власні межі. У голові звучали уривки думок, спогади, страхи, але всі вони тонули в одному відчутті — необхідності дістатися туди, куди він прямує. Я не ставила запитань. У такі миті серце приймає рішення швидше, ніж розум.

Дерева миготіли обабіч, гілки чіплялися за рукави, холодний вітер торкався обличчя, але я цього майже не помічала. Мені здавалося, що час розтягнувся, а кожен крок відлунює гучніше за власне дихання. Я бігла так, ніби від цього залежало не лише моє життя, а й щось значно більше — можливість знайти відповідь, якої я боялася й водночас прагнула.

У якийсь момент я відчула, як у грудях стискається щось важке, але навіть це не змусило мене сповільнитися. Я думала про те, як часто ми сумніваємося, вагаємося, зупиняємо себе страхом. А тепер страх став паливом. Він гнав мене вперед, змушував не озиратися.

Коли він раптом зупинився, я ледве встигла загальмувати. Ноги підкосилися, і я сперлася руками на коліна, намагаючись перевести подих. Світ знову набув чіткості. Я озирнулася й зрозуміла, як далеко я забігла — не лише фізично, а й усередині себе.

У ту мить я усвідомила: інколи людина здатна на більше, ніж думає. Біль, холод, втома — все це зникає, коли з’являється мета. І, можливо, саме в такі миті ми дізнаємося, ким є насправді — коли біжимо вперед, не відчуваючи нічого, крім необхідності йти далі.