Щоранку о 7:00 я паркую свій Harley за дві вулиці від маленького жовтого будинку, хоча міг би без проблем під’їхати просто до хвіртки. Я роблю це навмисно. Ця коротка прогулянка — не дрібниця і не звичка, а своєрідний перехід між двома світами. Ще кілька секунд у вухах звучить гул двигуна, запах пального змішується з ранковою прохолодою, і я поступово налаштовуюся на тишу.

У цей час район ще дрімає. Вулиця майже порожня, лише інколи пролітає машина або чути кроки когось, хто поспішає на роботу. Маленький жовтий будинок виглядає скромно й непомітно, з трохи облупленою фарбою та старими вікнами. Для більшості людей це просто ще одна будівля. Для мене — точка рівноваги, місце, де я щодня вчуся бути спокійнішим і уважнішим.

Колись Harley був для мене символом втечі. Швидкість, вітер і гучний звук допомагали заглушити думки й не дивитися всередину себе. Зараз усе інакше. Мотоцикл став нагадуванням про шлях, який я пройшов — не лише кілометрами асфальту, а й власними змінами. Знімаючи шолом, я ніби залишаю зовні стару версію себе.

У жовтому будинку живе пані Олена. Їй за вісімдесят, і пам’ять інколи підводить її, але погляд залишається уважним і теплим. Я допомагаю їй з простими речами: купую продукти, лагоджу дрібні поломки, іноді просто сиджу поруч і слухаю. Вона ніколи не розпитує про моє минуле, і я не відчуваю потреби щось пояснювати. Їй достатньо того, що я приходжу вчасно.

Вона любить, коли я розповідаю про дороги, але не про швидкість. Її цікавлять місця, де можна зупинитися, пейзажі, де панує тиша. Можливо, у цих розповідях вона знаходить відлуння власних спогадів. А можливо, просто відчуває, що мені самому потрібні ці паузи.

Коли я йду, вона завжди махає мені з вікна. Я відповідаю тим самим жестом і повертаюся до мотоцикла. Заводжу двигун, але більше не поспішаю. Гуркіт уже не визначає мене. Найважливіше відбувається між сьомою і восьмою ранку — у маленькому жовтому будинку, де я щодня нагадую собі, що навіть той, хто звик тікати, може навчитися зупинятися.