Її голос звучав неприродно спокійно — ніби вона оформлювала звичайні папери, а не щойно руйнувала чиєсь життя. Вона сиділа за столом із рівною поставою, склавши руки перед собою, і говорила повільно, чітко, без жодного тремтіння. У кімнаті панувала тиша, така глибока, що було чути, як цокає годинник і шарудить папір під його пальцями.

Ніхто не наважувався її перебити. У цьому спокої не було ані злості, ані співчуття — лише холодна впевненість людини, яка давно ухвалила рішення. Її слова лягали одне за одним, рівні й точні, наче рядки в офіційному документі. Здавалося, що все це для неї — лише формальність, останній крок у процесі, який завершився задовго до цієї розмови.

Чоловік навпроти спершу не зрозумів почутого. Йому здавалося, що він помилився, що пропустив щось важливе між рядками. Він шукав у її голосі хоча б натяк на сумнів або емоцію, але знаходив лише спокій. Саме цей спокій різав сильніше за будь-який крик. Світ, до якого він звик, почав розсипатися просто перед ним.

У голові промайнули спогади: незавершені розмови, обіцянки, які мали значення лише для нього, спроби все виправити в останній момент. Він чекав докорів, сліз або принаймні болю в її очах. Натомість отримав чітко сформульовану правду, без прикрас і без шансів на відступ.

Її спокій був не випадковим. Він був результатом довгих безсонних ночей, внутрішніх рішень і тиші, в якій вона залишалася наодинці з собою. Поки він тільки починав усвідомлювати втрату, вона вже пережила її і пішла далі. Для неї це було завершенням, а не початком кінця.

Коли вона замовкла, на мить запанувала порожнеча. Вона підвелася, поправила піджак і подивилася на годинник, ніби нагадуючи, що час не зупиняється навіть тоді, коли чиєсь життя руйнується. У її погляді не було жорстокості — лише втома і остаточність.

Лише після її виходу він зрозумів: не слова зламали його. Його зламав той неприродний спокій, із яким правда була сказана. Бо в цьому спокої не залишилося місця для надії.