Через два роки після смерті мого п’ятирічного сина у двері постукали. Стукіт був тихий, майже нерішучий, ніби людина по той бік боялася потривожити тишу, яка давно оселилася в моєму домі. Я стояла біля вікна і дивилася, як повільно падає дощ, не думаючи ні про що конкретне. Час для мене давно втратив чіткі межі.

Після його смерті квартира змінилася до невпізнаваності. Зникли розкидані іграшки, дитячі голоси, безлад, який колись дратував, а тепер здавався найціннішим спогадом. Його кімната залишилася майже недоторканою. Я не наважувалася ні прибрати там, ні перетворити її на щось інше. Це було єдине місце, де він ніби ще існував.

Стукіт повторився. Я здригнулася і повільно пішла до дверей. Я нікого не чекала. Друзі приходили лише в перші місяці, потім їхні візити ставали дедалі рідшими. Люди не знали, як говорити зі мною, а я не знала, як жити далі. Відчинивши двері, я побачила молоду жінку з сумкою в руках. Вона виглядала розгубленою і водночас рішучою.

Вона назвала ім’я мого сина.

Це прозвучало так несподівано, що в мене перехопило подих. Я давно не чула його імені від чужих людей. Жінка пояснила, що працює в лікарні й під час перевірки архівів знайшла речі, які з якоїсь причини не були передані родині. Вона довго вагалася, але вирішила прийти особисто.

Коробка, яку вона простягнула, була невеликою. Я взяла її тремтячими руками й ледве змогла подякувати. Коли двері зачинилися, я опустилася на підлогу, притискаючи коробку до грудей, ніби боялася, що вона зникне.

Всередині лежала його маленька машинка з відбитою фарбою та складений аркуш паперу. Це був малюнок: я, він і сонце, надто велике для неба. На звороті нерівними літерами було написано: «Для мами».

Сльози з’явилися раптово, без попередження. Я плакала так, як не плакала всі ці два роки — не стримуючи себе, не ховаючись. У цьому плачі було не лише горе, а й тепло, ніби він на мить повернувся, щоб нагадати: любов не зникає разом із людиною.

Той стукіт у двері не зцілив мій біль і не повернув минуле. Але він відкрив щось усередині мене. Я зрозуміла, що можу знову торкатися спогадів, не лякаючись їх. І в домі, де так довго панувала порожнеча, вперше з’явилося відчуття, що життя, хоч і інше, все ще триває.