Був вівторковий ранок, трохи по сьомій. На мені ще була піжама, а на руках я тримала чотирирічну доньку, сонну й теплу, з розкуйовдженим волоссям і важкими повіками. Вона обіймала мене за шию так міцно, ніби світ за межами нашої кухні був надто гучним і небезпечним. На плиті холола кава, а на столі лежали крихти від печива — сліди поспіху, з якого складаються ранки з маленькими дітьми.

Я не чекала нікого. У такі години дзвінки чи стукіт у двері здаються чимось чужим, недоречним. Коли я почула перший стук, подумала, що це помилка — може, хтось у сусідів. Але за кілька секунд він повторився, чіткіший, настирливіший. Донька притулилася до мене ще сильніше, і я відчула, як у грудях з’являється тривога без конкретної причини.

Я підійшла до дверей повільно, ніби кожен крок міг щось змінити. Відчинила не відразу, залишивши ланцюжок. На сходовому майданчику стояв чоловік із папкою в руках. Він виглядав зібраним і надто серйозним для такого раннього часу. Назвав моє ім’я спокійно, без запитань, ніби був упевнений, що саме я маю стояти по цей бік дверей.

У цей момент світ ніби звузився до кількох деталей: дихання дитини біля мого плеча, холод металевого ланцюжка, тьмяне світло в коридорі. Чоловік говорив про коротку розмову, про необхідність уточнень, про формальності. Його слова звучали рівно, але кожне з них викликало в мені напруження, яке неможливо було приховати.

Я вагалася. Хотілося зачинили двері й повернутися на кухню, зробити вигляд, що нічого не сталося. Але реальність не зникала. Я зняла ланцюжок і впустила його до квартири. Донька підняла голову й подивилася на мене запитливо, ніби чекала пояснень. Я всміхнулася їй, хоча серце билося надто швидко.

Розмова була короткою, але залишила довгий слід. Деякі фрази я чула вперше, інші давно жила в мені як страх, якого я не наважувалася назвати. Усе відбувалося тихо, майже буденно, і саме це лякало найбільше.

Коли двері за чоловіком зачинилися, я ще довго стояла нерухомо. Ранкове світло, піжама, холодна кава — нічого не змінилося зовні. Але всередині я чітко відчувала: цей вівторковий ранок став межею. Я подивилася на доньку, яка вже посміхалася, забувши про страх, і зрозуміла, що відтепер кожен звичайний ранок для мене матиме зовсім інший сенс.