Я стояла між дверима її кімнати й відчувала, як простір навколо нас перетворився на щось чуже й віддалене. Ще зовсім недавно це було знайоме місце, наповнене дрібними безладами, тихими звуками й спокоєм, який не потребував пояснень. Тепер повітря здавалося густішим, важчим, ніби між мною та нею виникла невидима стіна.

Моя рука стискала ручку дверей, і я лише тепер усвідомила, що роблю це занадто сильно. Холод металу повертав у реальність, тоді як думки плуталися й тікали. Вона сиділа на ліжку, не дивлячись у мій бік. Її мовчання було гучнішим за будь-які слова. У цій тиші було більше запитань, ніж я могла витримати.

Я намагалася пригадати, коли востаннє стояла тут так само. Тоді це був просто кінець дня, звичайний перехід до сну. Тепер цей поріг став межею між минулим і теперішнім, яке я ще не навчилася приймати. Я відчувала напруження в плечах, ніби несла тягар, що не мав форми, але мав вагу.

Слова, які я хотіла сказати, зникли. Вони здавалися неправильними ще до того, як з’явилися. Є речі, які неможливо пояснити просто, не зранивши. Є зміни, які приходять тихо, але залишають глибокі сліди. Я розуміла це розумом, але серце не хотіло миритися.

Коли вона нарешті підняла погляд, у її очах не було злості. Лише настороженість і втома. Я зробила крок уперед, але зупинилася. Інколи підтримка полягає не в обіймах, а в повазі до дистанції, яка раптом стала необхідною.

Я залишалася на порозі ще довго. Нічого не змінювалося зовні, але всередині все вже було інакше. Тоді я зрозуміла: дім — це не лише стіни й кімнати. Це відчуття близькості та безпеки. І коли воно порушується, його потрібно будувати заново — повільно, обережно, крок за кроком, починаючи з цього самого порогу.