Мій голос тремтів, коли я підняла слухавку. «Що відбувається?» — запитання зірвалося з вуст раніше, ніж я встигла його обдумати. Телефон здавався важчим, ніж зазвичай, ніби в ньому вже ховалася відповідь, якої я боялася почути. Невідомий номер світився на екрані, і цього було достатньо, щоб у грудях з’явилося відчуття стискання.

Я сиділа на краю дивана, дивлячись у порожнечу. У квартирі було тихо, надто тихо, і ця тиша лише підсилювала напругу. У такі моменти мозок починає працювати проти тебе: уявляти найгірше, домальовувати деталі, яких ще немає. Я відчула, як холод повільно піднімається вздовж хребта.

На іншому кінці лінії кілька секунд мовчали. Це мовчання було важчим за будь-які слова. Я мимоволі затамувала подих, ніби боялася злякати те, що ось-ось пролунає. У голові миготіли думки: аварія, лікарня, новина, яка розділить життя на «до» і «після».

Нарешті хтось заговорив. Голос був спокійний, але в ньому відчувалася втома. Це трохи заспокоїло, але не до кінця. Я випрямилася, намагаючись зібратися, наче від моєї постави залежало, наскільки важкою буде розмова.

Я слухала уважно, майже не кліпаючи. Кожне слово ніби лягало на мене окремим тягарем, але водночас повертало відчуття реальності. Виявилося, що не всі тривожні дзвінки несуть катастрофу. Іноді вони приносять складні, але необхідні розмови — ті, яких ми уникаємо, поки вони не знаходять нас самі.

Мій голос поступово заспокоювався. Я відчула, як напруга повільно відступає, залишаючи по собі втому і дивне відчуття ясності. Страх нікуди не зник, але він більше не керував мною повністю.

Коли розмова закінчилася, я ще довго тримала телефон у руці. Я зрозуміла, що цей дзвінок був не лише про новини. Він був нагадуванням про те, наскільки крихким є наш спокій і як швидко він може похитнутися від одного звуку.

Мій голос тремтів на початку, але в кінці я відчула в ньому силу. І, можливо, саме в цьому полягає сенс таких моментів — вони лякають, але водночас вчать нас залишатися зібраними, навіть коли серце б’ється надто голосно.