Кілька років тому помер мій чоловік від раку. Це звучить так просто, але у цих словах ховається стільки болю, що навіть тепер, коли я вимовляю їх, здається, що щось всередині мене стискається. Смерть не приходить раптово, вона підкрадається поступово, і з кожним її кроком ти починаєш втрачати щось дуже важливе. Крок за кроком я вчилася жити з цією відсутністю, поки вона не стала частиною мене.

Коли він вперше дізнався про хворобу, все здавалось так абсурдно. Вже тоді ми не могли повірити, що наші звичайні будні, наші спільні плани можуть бути зруйновані чимось таким, як рак. Лікування, лікарі, операції — все це стало частиною нашого нового життя, яке з кожним днем віддаляло нас від того, що було до хвороби. Але навіть тоді ми намагалися тримати зв’язок з реальністю, сміятися, ходити в кіно, подорожувати, намагатися залишатися, хоч трішки, тими людьми, якими ми були раніше.

Але, як часто буває, реальність повертається, коли ти найменше цього чекаєш. І раптом ти усвідомлюєш, що життя розділилося на дві частини — «до» і «після». У нього забрали молодість і сили, а я залишилася з порожнім місцем, яке не можна заповнити нічим. Це була така порожнеча, яку неможливо пояснити словами. Вона була всюди: у тиші нашого дому, у звичках, що тепер ставали непотрібними, у питаннях, на які я не могла знайти відповіді.

Перші кілька місяців після його смерті були як сон. Я жила, але якось не так. Мені було не до сліз, не до жалю. Я просто існувала, намагаючись зрозуміти, як бути без нього. Як жити в світі, де більше немає його посмішки, його голосу, його присутності. Як жити, коли ти не можеш більше дивитися в очі тому, хто був тобі найближчим.

І ось тепер, пройшло кілька років. Я вчилася жити з цією відсутністю. Це не означає, що біль пішов. Він все ще тут, але він став частиною мене, як шрам, який нагадує про себе, коли ти найменше цього чекаєш. Я навчилися сміятися знову, зустрічатися з людьми, жити повноцінно, але це вже не та сама я. Я стала іншою.

Кілька років тому помер мій чоловік від раку. І хоча біль не зник, я знаю, що з ним я пройшла довгий шлях. І що головне, я навчилася шукати надію навіть у найтемніші моменти.