Щойно я побачив, хто це, я так сильно стис кермо, що кісточки пальців побіліли. Машина стояла на світлофорі, двигун працював рівно, але всередині мене все напружилося, ніби я готувався до удару. Цей момент тривав лише секунду, та здавалося, що час розтягнувся й дав мені змогу пережити занадто багато емоцій одночасно.

Вона стояла на тротуарі неподалік переходу. Зовні змінилася — інша зачіска, стриманіший одяг, спокійніший погляд. Але в цій поставі, у ледь нахиленій голові було щось знайоме до болю. Людина з минулого, яку я не планував зустрічати знову, раптом опинилася просто переді мною.

Я відчув, як серце почало битися швидше. Долоні спітніли, а пальці все ще стискали кермо, наче воно могло втримати мене від спогадів. У голові спалахнули картини: довгі розмови пізно вночі, мовчазні образи, прощання без крапки в кінці. Ми розійшлися тихо, але ця тиша залишила глибокий слід.

Світлофор перемкнувся на зелений. Позаду хтось нетерпляче сигналив, нагадуючи, що життя рухається далі. Я вагався. Частина мене хотіла вийти з машини, підійти й сказати бодай кілька слів. Інша частина розуміла: деякі історії не потребують продовження.

Я повільно рушив з місця. Коли проїжджав повз, вона підняла очі й на мить подивилася в мій бік. Наші погляди зустрілися — без здивування, без докорів. Лише коротке, майже непомітне кивання, як знак того, що минуле визнане і відпущене.

Лише за кілька кварталів я помітив, що нарешті розслабив руки. Дихання вирівнялося, але відчуття важкості в грудях ще не зникло. Я зрозумів, наскільки крихким може бути спокій і як легко одна несподівана зустріч здатна розворушити старі почуття.

Щойно я побачив, хто це, я зрозумів: не всі спогади повертаються, щоб нас зламати. Деякі з’являються лише для того, щоб показати, як багато ми пережили і як сильно змінилися. І тепер я тримаю кермо не зі страху, а з усвідомлення того, що шлях уперед — у моїх руках.