Був один із тих ранків, коли світ здається одночасно знайомим і чужим. М’яке світло пробивалося крізь штори, але воно не могло розігнати той дивний внутрішній туман, який огортав її думки. Вона стояла в вузькому передпокої, рука торкалася холодної металевої ручки дверей, і в голові гуло, як у порожньому тунелі.

Несподівано все обірвалося. Вона знепритомніла так стрімко, що тіло не встигло зрозуміти, що відбувається. Рука, яка тримала двері, кинулася міцніше за будь-який важіль, стискаючи метал судомно, неначе намагаючись втримати залишки реальності. І голос – він просто зник на кілька секунд, залишивши лише глухий шепіт думок у голові.

Коли свідомість поволі повернулася, перед очима стояла звична картина передпокою: зношений килимок, відшарована фарба на стінах, легкий запах старого дерева. Але все здавалося іншим – трохи зсунутим, трохи напруженим. Кожен звук – скрип дверей, далекі кроки в коридорі – нагадував, що вона знову тут, серед живих, але після пережитого відчуття життя стало іншим.

Вона присіла на підлогу, спираючись спиною об стіну. Холодна плитка під ногами і крижаний метал ручки здавалися дивною точкою опори у світі, який ненадовго відпустив її. Глибокий вдих повернув голос, трохи хрипкий, трохи чужий, але тепер вона могла знову говорити.

У той день вона не виходила з квартири. Двері залишалися закритими, але вже не були перешкодою – вони стали мовчазним свідком того, що навіть у звичайному ранку може приховуватися момент, коли життя зупиняється і знову відновлюється. Вона сіла біля вікна з чашкою гарячого чаю, спостерігаючи за людьми на вулиці, які продовжували поспішати, сміятися й говорити, навіть не підозрюючи, що хтось поруч пережив мить, коли весь світ ненадовго завмер.

У цей момент вона зрозуміла крихкість межі між «є» і «немає», між свідомістю та тимчасовим її зникненням. І хоча все повернулося на свої місця, відчуття тих секунд залишилося – тихе, неспішне і незмінно уважне до кожного подиху життя.