Амелі стояла біля вікна свого маленького помешкання. Дощ ритмічно барабанив по склу, краплі стікали й утворювали тонкі струмочки, немов маленькі перлини, готові будь-якої миті впасти й розчинитися. В руках вона міцно стискала старовинну скляну вазу, спадщину від бабусі, яка завжди любила квіти й тишу. Але зараз вазу тремтіло в її руках, тихо дзвеніла при кожному її поштовху.

Руки Амелі тремтіли так сильно, що сама вона не могла зрозуміти причину. Це був не страх і не біль, це було щось глибше — невидима сила, яка пробігала від кінчиків пальців до серця. Кожен м’яз напружувався, і вона відчувала, що весь світ спостерігає за її крихкістю. Дихання намагалося заспокоїти тіло, але його хватка залишалася незламною. Ваза в її руках вібрувала майже непомітно, нагадуючи, що будь-якої миті може зникнути контроль.

Спогади приходили самі собою: сміх бабусі на кухні, запах сушеної лаванди, теплі сонячні дні, коли вони разом поливали квіти. Ці спогади були водночас теплі й гострі, нагадуючи, що Амелі втратила щось важливе — або що частина її сама тремтить і ламається. Кожне тихе дзвінке тремтіння вази резонувало з її серцем, ніби підкреслюючи невидиму крихкість її власного існування.

Амелі присіла на дерев’яний стілець біля столу, все ще тримаючи вазу. Вона намагалася розслабити руки, але тряска не відпускала, повертаючись знову й знову, тихо й невблаганно. Світ за вікном продовжував жити: машини сигналили, люди поспішали, а дощ барабанив на дах. Але всередині кімнати час зупинився: залишалися тільки вона, ваза й тихий дзвін, що відгукувався глибоко в її тілі.

Через кілька хвилин, або, можливо, годин — вона не могла сказати точно, — руки Амелі поступово розслабилися, і ваза перестала дзвеніти. Обережно поклавши її на стіл, вона відчула легке полегшення. Тепер, дивлячись на сірі вулиці крізь дощову завісу, вона зрозуміла одне: крихкість — це частина життя. І навіть найменші предмети, що тихо вібрують у руках, нагадують, що ми живі, що ми тримаємо щось важливе, навіть коли самі трясемося від слабкості та емоцій.

Амелі знову глибоко вдихнула, дивлячись на краплі, що спускалися вниз, і відчула тиху радість у цьому маленькому моменті усвідомлення: життя крихке, але його варто тримати в руках, навіть якщо вони тремтять.