Мені було шість років, коли світ навколо мене раптово зупинився. Я пам’ятаю той день, як розмитий калейдоскоп кольорів і звуків, що змішувалися у моїй пам’яті. Сонце світило незвично яскраво, птахи співали, і я сміялася, тримаючися за руки з батьками, відчуваючи тепло їхньої присутності. А потім все змінилося за мить — металевий гуркіт, крики й удар, який розірвав тишу і розклав мій маленький світ на частини.

Прокинулася я вже в лікарні, серед білих стін і запахів дезінфекції. Мої руки були порожні, а в голові змішувалися образи їхніх усмішок, запахи, голоси, які я більше ніколи не почую. Я не могла зрозуміти, чому життя продовжується, коли для мене воно раптом зупинилося. Кожен звук, кожне світло було нагадуванням про їхню відсутність.

Через сльози й страх я вчилася виживати. Люди навколо говорили, але жодні слова не могли заповнити порожнечу, що залишилася в серці. Я навчилася чекати на тишу, що приходила вночі, коли все заспокоювалося, і я могла залишитися наодинці зі спогадами про них. Спогади поверталися в найнесподіваніші моменти — запах свіжого хліба, погляд на стару іграшку, мелодія пісні, яку ми разом співали.

Час минав, і я росла з усвідомленням, що треба навчитися жити без них. Я шукала світло у дрібницях — у посмішці незнайомця, у теплі сонця на обличчі, у книзі, що переносила мене в інший світ. І все ж, глибока тиша залишалася всередині, нагадуючи, що деякі втрати ніколи повністю не загояться.

Сьогодні, згадуючи той день, я відчуваю і сум, і силу. Та трагедія навчила мене цінувати кожну мить, шукати стійкість і знаходити світло навіть у найтемніших куточках життя. Батьків уже немає фізично, але їхня любов, настанови та спогади супроводжують мене завжди. І я вчуся жити так, щоб кожен мій крок, кожна посмішка несла частинку їхнього життя далі, нагадуючи, що навіть після великої втрати життя продовжується, і його варто берегти.