Я залишився стояти у дверях і не міг зробити крок. Світ навколо ніби завмер, і кожна деталь в кімнаті набула дивної ваги. Світло від настільної лампи падало на старий килим, витягуючи довгі тіні, що рухалися ніби самостійно. У повітрі відчувався запах пилу, старих книг і чаю, який давно охолов.

Я чекав, але не міг визначити, чого саме. Вдома панувала тиша, яка була важчою, ніж звук, і водночас яснішою за будь-які слова. Дихання здавалося гучним, кожен подих — спробою вписатися в цю мить. Я відчував, як серце б’ється швидше, але всередині я був паралізований, ніби час прискорився всупереч моїй волі.

І тоді я помітив її. Постать у кутку кімнати стояла нерухомо, але її погляд пронизував мене наскрізь. Це не був просто погляд — це була вага, яка притягувала все моє існування. Мої думки завмерли, і жодне слово не могло подолати вузол у горлі. Я хотів відступити, відсунутись убік, але ноги відмовлялися слухатися.

Навіть коли я наважився зробити перший крок уперед, вона не зрушила з місця. І все ж її присутність заповнила всю кімнату, немов будинок перетворився на щось інше, значно більше й страшніше, ніж я міг собі уявити. Меблі, стіни, предмети — все це стало лише фоном для того, що відбувалося зараз.

Я зрозумів, що моя нездатність рухатися була не просто страхом, а поєднанням тривоги і захоплення. Я стояв у дверях, прив’язаний до миті, яка вже назавжди змінить мене. Кожен рух, кожне рішення відтепер несло вагу, яку я раніше не відчував. І я зрозумів: цей момент у дверях залишиться зі мною назавжди, як точка, після якої життя вже ніколи не буде колишнім.