Було вже далеко за північ, і квартира була охоплена тишею, такою густою, що здавалося, вона могла чути всі мої думки. Я сиділа за кухонним столом, загорнувшись у старий светр, з порожньою чашкою чаю перед собою. Думки крутилися в голові безперервно, і я не могла заснути. Телефон лежав на столі екраном вниз, і я відчувала, що це маленька спроба відгородитися від світу.
І раптом…
Телефон тихо затремтів на столі. Не дзвонив, не пищав. Лише ледь помітна вібрація, яка передалася через дерево в мої пальці. Але я сіпнулася, ніби хтось тихо промовив моє ім’я.
Опівночі ніхто не пише просто так. Кожне повідомлення має вагу: або приносить біль, або змушує зіштовхнутися з тим, що довго уникалося. Я сиділа і дивилася на телефон, наче на чужий предмет, бо боялася доторкнутися до нього.
Коли я нарешті підняла його, екран загорівся холодним світлом. Одне повідомлення. Жодних смайликів, жодного привітання. Лише коротке речення, яке стискало мені шлунок. Воно було від людини, з якою я місяцями не спілкувалася. Людини, про яку я думала, що вона назавжди залишиться у минулому.
Слова були прості, але важкі. Вони нагадували мені про рішення, які я приймала, і про ті, що не наважилася зробити. У голові спливли спогади — розмови в машині, тиша після сварок, погляди, які говорили більше, ніж будь-які слова.
Я поклала телефон назад на стіл. Руки тремтіли, серце билося швидко. Я відчувала водночас гнів, сум і дивне полегшення. Мовби хтось відчинив двері, за якими я довго ховалася від себе самої.
У кухні було тихо. Холодильник тихо гудів, годинник на стіні відраховував час, який уже не мав значення. Я вагалася: відповісти чи ні. Знову увійти у розмову, яка колись так сильно вплинула на моє життя, чи залишитися осторонь і зберегти спокій.
Той один легкий тремтіння змінив увесь вечір. Я вже не була просто втомленою й несплячою. Переді мною постала вибір: ігнорувати повідомлення й захистити свій спокій чи ризикнути й дізнатися, чому минуле знову постукало у двері.
Я взяла телефон у руки й глибоко вдихнула. Пальці повільно ковзали над клавіатурою. Я знала: що б я не написала — або навіть якщо не напишу нічого — це матиме наслідки.
Телефон вже не рухався. Він лежав тихо на кухонному столі. Але всередині мене щось змінилося назавжди.