…що я не вміла мовчати, коли щось не мало сенсу. Я ставила запитання там, де від мене чекали кивка. Я дивилася довше, ніж було зручно, і слухала не лише слова, а й паузи між ними. Для багатьох це виглядало як упертість або наївність. Для мене ж це було єдиним способом зрозуміти світ.
У школі ярлик приклеївся швидко. Якщо я просила пояснити ще раз — значить, «не доходить». Якщо пропонувала інше рішення — «вигадуєш дурниці». Я рано навчилася читати обличчя дорослих і вгадувати момент, коли краще зупинитися. Але всередині завжди залишалося відчуття несправедливості: чому бажання зрозуміти вважають браком розуму?
Вдома було не легше. Там цінували прості відповіді й перевірені маршрути. «Так робили всі», «так безпечніше», «не вигадуй» — ці фрази звучали частіше, ніж моє ім’я. Коли я говорила про мрії або сумніви, на мене дивилися з поблажливою усмішкою. Мовляв, виростеш — зрозумієш. З часом я справді «зрозуміла»: навчилася приховувати свої думки, зменшувати себе до зручного розміру.
Найболючішим було не те, що мене називали дурною. Найболючішим стало те, що я почала повторювати це слово про себе. Кожна помилка підтверджувала вирок, кожен страх — «доказ». Я порівнювала себе з іншими й завжди знаходила, в чому програю. Так поступово зникає сміливість: не різко, а крапля за краплею.
Зміни прийшли непомітно. Не як тріумф, а як тихе усвідомлення. Одного разу на роботі я знову поставила «незручне» запитання. І замість зітхання почула зацікавлення. Розмова пішла глибше, і раптом з’ясувалося, що саме це питання відкриває проблему, яку всі ігнорували. Тоді я вперше подумала: а що, як зі мною все було гаразд від самого початку?
Я почала переглядати своє минуле без звичних звинувачень. Те, що називали дурістю, виявилося чутливістю. Те, що вважали слабкістю, — уважністю. Я не була повільною — я була ретельною. Не нездатною — просто не погоджувалася приймати чужі правила без пояснень.
Сьогодні це слово більше не має наді мною влади. Воно інколи спливає в пам’яті, але вже не визначає мене. Я дозволяю собі не знати, сумніватися, запитувати. Я навчилася цінувати різні способи мислення і розуміти, що розум — це не гучність і не швидкість.
Усе життя мене називали «дурною дитиною». Тепер я знаю: це була назва для того, хто не погоджувався жити навмання. І я більше не ношу цей ярлик — я залишаю за собою право думати.
Leave a Reply