Він не був просто запахом старості чи пилу, як у давно зачинених помешканнях. У ньому відчувалося щось гниле й солодкувате водночас, ніби повітря довго стояло без руху й увібрало в себе всі забуті роки. Я зупинилася на півсходинці й мимоволі затамувала подих, наче організм сам підказував: тут потрібно бути обережною.
Сходи скрипіли під ногами, кожен крок лунав надто голосно в цій мертвій тиші. Перила були холодні та трохи вологі, ніби будинок пітнів від власної замкненості. Коли я відчинила двері, запах став густішим, обволік мене й осів десь у горлі, не даючи вдихнути на повні груди.
У вітальні повітря стояло нерухомо. Завіси були щільно зашторені, світло ледве пробивалося крізь тканину. На меблях лежав рівний шар пилу, а на столі стояла чашка з темним осадом на дні — мовчазний доказ того, що хтось пішов звідси поспіхом або просто не повернувся. Будинок не був порожнім, він був забутим.
Я зробила кілька кроків уперед і відчула, як стискається шлунок. Цей запах розповідав історію краще за будь-які слова: історію зачинених вікон, невисловлених проблем і байдужості, що накопичувалася роками. Я відчинила вікно, але свіже повітря заходило повільно, ніби не наважувалося порушити цей застій.
Спогади накочувалися хвилями. Колись тут лунали голоси, сміх, дзенькіт посуду. Тепер же кожна кімната здавалася втомленою, ніби будинок сам згорнувся всередину. Він мовчав, але це мовчання було гучним.
У коридорі, що вів нагору, запах ставав ще важчим. У спальні було прохолодно, попри спеку надворі. Ліжко залишалося не застеленим, постіль пожовкла від часу. На тумбочці безладно лежали ліки, і в ту мить я зрозуміла: цей дім не чекав гостей. Він чекав, щоб його нарешті помітили.
Я стояла посеред кімнати, розриваючись між відразою й жалем. Не лише до цього місця, а й до людей, які дозволили йому дійти до такого стану. Запах був попередженням — не тільки про вогкість і плісняву, а й про життя, в якому занадто довго відкладали важливе.
Коли я знову спускалася сходами, стало ясно: я прийшла сюди не просто прибрати. Я прийшла відчинити вікна — і в домі, і в собі. Бо є речі, які не зникають від води й ганчірки. Їх може розвіяти лише світло. І готовність подивитися правді в очі.
Leave a Reply