У пилюці та гуркоті контейнера на екрані телефону з’явилося речення, яке буквально розірвало мені серце. Я стояла посеред промислового двору, де повітря було важким від металевого запаху й сухого пилу. Контейнер із глухим стуком опускався на землю, хтось кричав команди, двигуни працювали без упину. У цьому хаосі мій телефон раптом завібрував — коротко, різко, наче попередження.
Я витерла брудні руки об джинси й глянула на екран. Повідомлення було коротким, майже буденним. Саме це й було найстрашніше. Жодних емоцій, жодних пояснень — лише сухі слова, за якими стояла остаточність. Я перечитувала їх знову і знову, сподіваючись, що сенс зміниться, але літери залишалися тими самими.
Гуркіт навколо став глухим, ніби я опинилася під водою. Я бачила, як люди рухаються, як відкриваються й зачиняються двері контейнерів, але все це втратило значення. Світ звузився до маленького екрана, до одного речення, яке перекреслювало місяці, а може, й роки мого життя.
Я згадала дрібниці, на які не звертала уваги: затримані відповіді, короткі дзвінки, мовчання там, де раніше були слова. Я виправдовувала все втомою, обставинами, часом. Тепер ці виправдання розсипалися, як пил під ногами, і залишили після себе лише порожнечу.
Контейнер знову грюкнув, і цей звук пройшов крізь мене, немов крапка в кінці речення. Я відчула, як стискається горло, але сліз не було. Мабуть, їм просто не знайшлося місця серед цього шуму й бруду.
Я вимкнула екран і поклала телефон до кишені. Повідомлення не зникло разом із темрявою дисплея — воно осіло всередині мене, важким каменем. Я знала: навіть коли пил осяде, а гуркіт стихне, це речення залишиться зі мною.
Серед контейнерів, металу й чужих голосів я раптом зрозуміла, що для того, щоб зламати людину, не потрібні гучні слова. Іноді достатньо одного короткого рядка, який з’являється в найневдаліший момент.
Leave a Reply