Я прокинулася від різкого запаху дезінфекції та монотонного пікання приладів. Цей звук був настільки рівним і настирливим, що здавалося, ніби він не просто лунає в кімнаті, а відмірює мій власний час. Повіки важко піднімалися, світло над ліжком різало очі, а тіло здавалося чужим — ніби я позичила його в когось іншого і ще не встигла звикнути.
Я спробувала поворухнутися. Рух дався не одразу, і разом із ним прийшло тупе відчуття болю, розлитого по всьому тілу. Холодні простирадла торкалися шкіри, а до руки тягнувся тонкий дріт, що зникав десь під ковдрою. Лише за кілька секунд до мене дійшло очевидне: лікарня. Усвідомлення було повільним, мов густий туман, який неохоче розсіюється.
Спогади поверталися уривками. Яскраві фари в темряві, мокрий асфальт, чийсь крик, що зливався з шумом дощу. А потім — порожнеча. Я не знала, скільки часу минуло з тієї миті, але відчувала, що щось важливе залишилося по той бік сну.
Біля ліжка стояв стілець. Порожній, трохи відсунутий убік. Його присутність дивним чином заспокоювала, ніби хтось зовсім недавно сидів тут, тримаючи мене за руку. Прилади продовжували пікати, не зважаючи на мої думки, і кожен звук підтверджував: я тут, я ще дихаю.
Двері тихо відчинилися, і в палату зайшла медсестра. Вона говорила спокійно, м’яко, пояснювала щось про операцію, про стан, про те, що мені потрібно відпочивати. Я кивала, хоча не була певна, що розумію всі слова. Вони пропливали повз мене, залишаючи лише відчуття турботи й стриманої надії.
Коли вона пішла, тиша повернулася, але тепер вона була наповнена звуками машин і моїм власним диханням. Я дивилася у вікно, де виднівся лише клаптик блідого неба. Цей маленький шматочок світу здавався доказом того, що життя триває, навіть якщо я на мить випала з нього.
Я заплющила очі й дозволила собі відчути все: втому, біль, страх і дивну вдячність. Монотонне пікання більше не дратувало — воно стало нагадуванням, що кожна секунда має значення. Я не знала, що чекає мене далі, але знала напевно: я прокинулася. І цього разу — по-справжньому.
Leave a Reply