«Chair… Пане голово? Про кого, чорт забирай, ви говорите?» — голос Марка тремтів, ніби кожне його слово могло розсипатися.

«Chair… Пане голово? Про кого, чорт забирай, ви говорите?» — голос Марка тремтів, ніби кожне його слово могло розсипатися ще в повітрі, не встигнувши дійти до слухачів. У залі засідань було надто тихо, так тихо, що цей тремтячий голос здавався чужим, майже недоречним. Стіни, оббиті темним деревом, поглинали звуки, залишаючи лише напружене очікування.

Голова ради сидів на чолі довгого столу, склавши руки перед собою. Його обличчя було спокійним, майже байдужим, але в очах читалося щось важче за гнів — холодна впевненість. Він не поспішав відповідати. Здавалося, він дає Маркові час усвідомити, де той перебуває і чому це питання взагалі прозвучало.

Навколо столу сиділи інші. Костюми, папки, закриті ноутбуки. Жоден із них не дивився Маркові просто в очі. Хтось розглядав власні руки, хтось уперто вдивлявся в поверхню столу, ніби там можна було знайти порятунок. Це мовчання тиснуло сильніше за будь-які звинувачення.

— Я говорю про вас, — нарешті сказав голова. Його голос був рівним, без підвищених нот. — Про рішення, які ви ухвалювали. Про наслідки, які ви відмовлялися бачити.

Марк різко видихнув і відкинувся на спинку стільця. Усередині нього все протестувало. Він приїхав сюди з цифрами, звітами, презентацією, яка мала довести його правоту. Він не був готовий до цього — до розмови, яка виходила за межі документів.

— Я виконував свою роботу, — сказав він, намагаючись тримати голос рівним. — Я не був єдиним, хто приймав рішення.

— Але саме ви їх підписували, — тихо відповів голова.

Годинник на стіні голосно цокав, відраховуючи секунди, які здавалися надто довгими. Маркові раптом стало важко дихати. В пам’яті спливали фрагменти минулих років: пізні вечори в офісі, швидкі наради, слова «це необхідно», «іншого виходу немає». Тоді все здавалося логічним і правильним.

Погляд Марка ковзнув до порожнього стільця, що стояв трохи осторонь. Він не пам’ятав, щоб той був там раніше. Стілець був простий, без позначок, але чомусь саме він привертав увагу.

— Хто має там сидіти? — запитав Марк, і цього разу його голос був майже шепотом.

Голова злегка нахилився вперед. — Той, ким ви були раніше. До того, як навчилися не слухати себе.

У залі знову запанувала тиша. Але тепер вона була іншою — не порожньою, а наповненою сенсом. Марк відчув, як щось усередині нього повільно ламається, поступаючись місцем важкому, але чесному усвідомленню. Можливо, це засідання було не судом. Можливо, це був єдиний шанс нарешті відповісти самому собі.