Тиша в домі Дороті не була звичайною сільською тишею.

Тиша в домі Дороті не була звичайною сільською тишею. Це була не та спокійна, лагідна мовчанка, що огортає поля після заходу сонця і дозволяє людині відпочити душею. Вона була глибшою, напруженішою, ніби сам дім умів слухати і пам’ятати. Коли Дороті переступала поріг, їй завжди здавалося, що тиша змінюється, підлаштовується під її кроки і дихання.

Будинок стояв на узліссі, подалі від дороги й сусідів. Навколо нього росли старі дерева, їхні гілки торкалися даху, ніби хотіли щось сказати. Дерев’яні стіни зберігали тепло вдень і холод уночі, а підлога скрипіла так, наче згадувала кожного, хто колись ходив по ній. Дороті жила тут уже кілька років, але так і не навчилася сприймати цей дім як повністю свій.

Щоранку вона прокидалася ще до сходу сонця. Світло повільно проникало крізь фіранки, і в цю мить тиша була майже ніжною. Дороті варила чай, сідала біля вікна й дивилася, як туман піднімається над землею. У ці хвилини вона думала про місто, яке залишила, про шум і поспіх, від яких втекла сюди. Вона шукала спокій, але знайшла щось значно складніше.

У будинку була кімната, яку вона намагалася оминати. Маленька, з низькою стелею, вона здавалася чужою, наче не належала цьому часові. Там стояла стара шафа, наповнена речами колишніх господарів. Іноді вночі Дороті здавалося, що з тієї кімнати долинає ледь чутний шурхіт, але вона переконувала себе, що це лише вітер або її уява.

Одного дня, коли небо раптово потемніло і повітря стало важким, тиша в домі змінилася. Вона більше не була фоном — вона стала присутністю. Дороті відчула це шкірою. Вона підвелася і, зібравши всю свою сміливість, відчинила двері тієї самої кімнати. Усередині пахло старим деревом і пилом, але було щось ще — відчуття часу, що зупинився.

Вона підійшла до шафи і торкнулася дверцят. У цю мить тиша ніби здригнулася. Дороті раптом зрозуміла, що дім не намагається її налякати. Він просто хотів, щоб його почули. У кожній тріщині, у кожному скрипі жили спогади, які не мали голосу, окрім цієї дивної тиші.

Коли почався дощ, Дороті сиділа біля каміна і слухала, як краплі стукають по даху. Тиша більше не здавалася ворожою. Вона стала глибокою, наповненою сенсом. Дороті відчула, що нарешті починає розуміти це місце і саму себе.

Тиша в домі Дороті не була звичайною сільською тишею, але саме в ній вона знайшла те, чого шукала найдовше — можливість залишитися наодинці зі своїми думками і не тікати від них.