…Вона зробила лише один ковток. -

І в ту ж мить її усмішка зникла.

Наче хтось невидимий вимкнув світло всередині неї.

Очі широко розкрилися. Застигли. Вона судомно спробувала вдихнути, але замість повітря вирвався хрип — короткий, дивний, ніби не її власний. Рука з келихом тремтнула, шампанське пролилося на сукню, але вона цього навіть не помітила. Вона стояла посеред святкової зали, оточена сотнею людей, — і водночас абсолютно самотня у своєму раптовому жаху.

— Мамо, вам добре? — хтось із гостей підійшов ближче.

Але вона навіть не почула.

Її тіло різко похитнулося, як у маріонетки, у якої обрізали нитки. Вона вчепилася пальцями в білу скатертину, намагаючись утриматися. А потім — почала осідати. Повільно, ніби в уповільненому кадрі. Зі скреготом стільця та переляканими криками навколо.

І саме в ту секунду я все зрозуміла.

Зрозуміла, що це не була випадковість. Що вона планувала це давно.
Що те, що вона підсипала в мій келих, не було «дурною спробою нашкодити» — ні. Це було щось серйозне. Сильне. Небезпечне. Вона до кінця не усвідомлювала, чим ризикує, але її намір був однозначно темним.

— Покличте лікаря! — кричали гості.

А я… я не могла рухатися. Ні зробити крок уперед. Ні відвернутися.
Я просто дивилася на жінку, яка так сильно мене ненавиділа, що вирішила позбутися мене в день моєї власної весілля.

І тепер сама стала жертвою свого задуму.

Мій чоловік, зблідлий, кинувся до неї. На обличчі — паніка, страх, нерозуміння. Він намагався підняти їй голову, дати води, щось кричав, кликав її по імені. Але вона майже не реагувала.

Тільки очі…
Очі, які металися по залі, доки не зупинилися на мені.

Цей погляд я не забуду ніколи.
У ньому не було ні благання, ні каяття.
Лише лють. Остання, тваринна, безсила лють людини, яка усвідомила: усе зруйновано.

— Що сталося?! — чоловік повернувся до мене, але його голос долинав ніби здалеку.

Я чула його крізь товщу води.

Усі погляди були прикуті до нас.
Музика стихла.
Святкове світло мерехтіло, ніби теж злякалося.

І тут один із гостей вигукнув:

— Там… на столі… це що?!

Усі повернули голови.
На білій скатертині — поруч із нашим місцем — лежала маленька скляна пляшечка. Та сама, яку я щойно бачила в її руці.

Чоловік повільно підняв її.
Ще більше зблід.
Подивився на мене. Потім на свою матір.

— Мамо… що ти… зробила?..

Але відповісти вона вже не могла.

Її дихання стало уривчастим. Груди ледь підіймалися. Гості скупчилися навколо, утворюючи тісне, задушливе коло. Здавалося, повітря в залі більше немає.

Медики прибігли за кілька хвилин, але цього вже вистачило, щоб зал перетворився на хаос — шепіт, крики, запитання, погляди, спрямовані на мене, — ніби я була причетна.

А я стояла і відчувала, як усередині росте паніка.
Не через те, що я підмінила келихи — це було правильне рішення.
А через думку, яка прослизала в кожній секунді:

А що, якщо вона планувала не лише мене?
Що, якщо це була частина чогось більшого?

Поки медики працювали, один із них раптом підняв голову:

— Тут явно був токсин. Терміново знайдіть джерело!

І тоді всі погляди знову впали на маленьку пляшечку в руці мого чоловіка.

Він повернувся до мене — і в його очах з’явилася тінь сумніву.

— Чому… це було біля наших келихів?
Ти… щось бачила?

Я відкрила рот, щоб відповісти…

Та в цей момент медики перекрили доступ до тіла моєї свекрухи.

І один із них промовив страшну фразу:

— Вона в критичному стані. Якщо хтось знає, що саме вона випила — скажіть негайно.

Тиша накотилася на зал, мов грім.

І я зрозуміла:
Тепер усе залежить від мене.
Правда, яку я скажу, зруйнує їхню родину.
А брехня… може зруйнувати нас усіх.