Поліцейські постукали у двері будинку, де, за їхніми даними, жила дівчинка. Ніч була тиха: ні світла у вікнах, ні жодного звуку всередині. Тривога дряпала по шкірі, наче крижаний кіготь. Ми чекали майже дві хвилини

На порозі стояла жінка — бліда, із темними колами під очима, з розкуйовдженим волоссям, ніби вона не спала багато ночей поспіль. Вона виглядала водночас розгубленою та наляканою.

— Ви мама…? — почав офіцер.

Але вона перебила його, притиснувши долоню до губ.

— Ви… ви її знайшли? — прошепотіла вона.

— Вона приходила до мене додому, — сказав я. — Кілька днів поспіль.

Жінка зблідла ще дужче — так, що здавалося, вона ось-ось знепритомніє.

— Це… неможливо, — ледь видихнула вона. — Вона… не могла цього робити.

Офіцер насупився:

— У нас є запис із камери. Це ваша донька?

Жінка тремтячою рукою взяла телефон, глянула — і її пальці так затремтіли, що вона мало не впустила екран.

Очі наповнилися сльозами. Але це були не сльози радості.

Це був страх. Чистий, безнадійний страх.

— Це Міла… — вимовила вона. — Моя дівчинка.

— Нам потрібно поговорити, — сказав офіцер. — Чому вона щодня приходила до цього будинку?

Жінка затулила обличчя руками й заплакала. Хвилину вона не могла вимовити жодного слова. Нарешті, зібравши сили, запросила нас усередину.

Будинок був дивний — занадто тихий, занадто порожній. Наче тут давно ніхто не жив: ні іграшок, ні свіжих слідів присутності. На стінах — фотографії дівчинки. Маленька, усміхнена, з тим самим плюшевим ведмедиком у руках.

— Сідайте, — попросила жінка й сама опустилася на край старого крісла. — Я… не знаю, з чого почати.

Поліцейський увімкнув диктофон.

— Почніть із головного: куди ваша донька ходить щодня?

Мати заплющила очі.

— Нікуди, — прошепотіла вона. — Вона… не виходить із дому.

— Як це “не виходить”, якщо вона є на записі? — офіцер підвищив голос.

Тоді жінка подивилася просто на мене — поглядом, від якого пробіг холод.

— Моя донька… — голос її зірвався. — Вона загинула рік тому.

У мене всередині ніби щось обірвалося.

Офіцер різко випрямився, наче його вдарило струмом.

— Що ви сказали?

Жінка тремтячими пальцями дістала зі шафи маленьку коробочку, звідки витягла рожеву стрічку — точно таку, яку я бачив на дівчинці на записі.

— Це все, що від неї залишилося після аварії, — прошепотіла вона. — Вона загинула дорогою до садка. П’яний водій… Удар був таким сильним, що… — вона не змогла продовжити.

Мені стало важко дихати.

— Але… — я спробував підібрати слова, але голос зрадницьки зірвався. — Я бачив її. Вона приходила до мене. Щодня.

Жінка повільно підвелася й підійшла до старої шафи. Відчинила верхню шухляду. Дістала маленького плюшевого ведмедика — того самого.

— Вона була дуже прив’язана до вашого будинку, — тихо сказала вона. — Ми жили тут багато років тому. Це був її улюблений маршрут: вона завжди зупинялася біля вашого ганку, сміялася, показувала мені свого ведмедика й бігла далі. Вона була впевнена, що там… живе добра тітонька. Хоча ми з вами ніколи не зустрічалися.

По моїй спині пробігли мурашки.

— Але чому зараз? Чому вона з’являється на камері?

Жінка похитала головою.

— Я не знаю. Але щоночі мені сниться один і той самий сон… — вона стиснула ведмедика так сильно, що пальці побіліли. — Вона стоїть на порозі й каже: “Мамо, мені холодно… Я хочу додому”.

Тиша в кімнаті стала нестерпною.

І тоді офіцер поставив питання, якого я боявся навіть подумати:

— Ви впевнені, що в день аварії… тіло було… знайдене?

Жінка різко повернулася до нього.

— Так! — закричала вона. — Так… — потім її голос знову став ледь чутним. — Але іноді мені здається… ніби вона просто пішла. Не попрощавшись.

Я стояв, мов вкопаний. Ноги тремтіли. На камері була дівчинка — я бачив її чітко. Надто чітко, щоб це була ілюзія.

Але тоді…

ХТО стояв біля моїх дверей?

І головне — НАВІЩО?

Поліцейський вимкнув диктофон.

— Ми перевіримо камери по всьому району. Можливо, хтось користується образом вашої доньки — або це просто збіг.

Але його очі казали інше.