Лікарка повільно зачинила двері за собою, і тихе клацання замка прозвучало в кабінеті надто голосно. Потім вона підійшла до столу й поклала конверт з такою обережністю, ніби всередині було не кілька аркушів паперу, а щось крихке й небезпечне водночас. Я дивилася на нього, не кліпаючи, і в ту ж мить зрозуміла: цей момент змінить усе.

Вона не сіла одразу. Стояла навпроти мене, склавши руки, наче намагалась зібрати думки докупи. Її погляд на секунду затримався на конверті, а потім піднявся до мого обличчя. В повітрі повисла тиша — густа, важка, така, що перехоплювало подих.

— Те, що тут написано, — почала вона тихо, — виходить за межі звичайної медичної консультації.

Моє серце глухо калатало. Я відчула, як долоні спітніли, а плечі напружилися. Конверт здавався звичайним — білим, без написів, — але він лякав більше, ніж будь-які слова. Я уявляла, як папір усередині може перекреслити роки життя, зруйнувати довіру, відкрити правду, до якої я не була готова.

Лікарка повільно посунула конверт ближче до мене, але не відпустила його одразу. Її пальці ледь тремтіли. Я бачила це. І від цього страх лише зростав.

— Перш ніж ви його відкриєте, — додала вона, — я мушу попередити: після цього назад дороги не буде.

Я кивнула, хоча в голові дзвеніло. Хотілося встати, втекти, зробити вигляд, що нічого не відбувається. Але тіло не слухалося. Я сиділа, притискаючи руки до колін, ніби боялася розсипатися так само, як той конверт.

Нарешті вона прибрала руку. Тепер він лежав між нами — тонка межа між «до» і «після». Я доторкнулася до нього кінчиками пальців. Папір був холодний, майже чужий.

— Що б ви там не прочитали, — сказала лікарка м’якше, — пам’ятайте: ви не самі.

Ці слова раптом стиснули горло. Бо я вже знала: через кілька хвилин мій світ зміниться. Деякі істини не можна сховати або забути. Вони чекають свого часу — і приходять тихо, у білому конверті, покладеному на стіл із надмірною обережністю.

Я глибоко вдихнула.
І простягнула руку.