Двигун чорного «Мерседеса» тихо загуркотів, ніби намагався не привертати уваги. Цей звук був глибокий і стриманий, більше схожий на обережне попередження, ніж на справжній рух. Нічна вулиця дрімала під тьмяним світлом ліхтарів, а мокрий асфальт відбивав жовті відблиски, розтягуючи їх у довгі, ламкі смуги.

Я сидів на задньому сидінні, відчуваючи, як м’яка шкіра крісла поглинає втому дня. Вікно поруч було трохи затемнене, і місто за ним здавалося віддаленим, майже вигаданим. Водій мовчав. Його постать зливалася з темрявою салону, а рухи були точними й економними, наче кожна дія була відрепетирувана заздалегідь.

Автомобіль рушив повільно, без ривків, немов ковзаючи над дорогою. Закриті кав’ярні, порожні зупинки, вікна будинків без світла — усе пропливало повз, не залишаючи сліду. Здавалося, що цей маршрут не належить звичайному часу: тут не було поспіху, але й зупинок для сумнівів теж.

У салоні стояв запах дорогої шкіри та ледь відчутної деревної нотки. Тиша не тиснула, навпаки — вона зосереджувала. Думки поступово вирівнювалися, складаючись у чітку послідовність, якої мені так бракувало раніше. Я ловив себе на тому, що згадую слова, сказані колись необережно, рішення, прийняті без повного розуміння наслідків.

Цей чорний «Мерседес» був більше ніж автомобілем. Він нагадував замкнений простір для роздумів, тимчасову зону між тим, що вже сталося, і тим, що ось-ось мало відбутися. Тут не було місця емоціям — лише факти, очікування і тиха впевненість у незворотності руху.

Водій нарешті заговорив. Його голос прозвучав рівно й спокійно, без запитань. Кілька слів зависли в повітрі, і я зрозумів їхній сенс одразу. Я кивнув, навіть не замислюючись, чи помітив він це у дзеркалі. Здавалося, відповідь була очевидною ще до того, як її сформулювали.

Авто сповільнило хід і зупинилося під ліхтарем. Світло впало на капот, підкреслюючи глибокий чорний колір. Двигун усе ще тихо працював, ніби чекав подальших вказівок. І в цю мить я усвідомив: найважливіші зміни приходять не з гуркотом і криком, а тихо — разом із двигуном чорного «Мерседеса», що намагається не привертати уваги, але веде туди, звідки вже немає дороги назад.